Повна перевірка декларації нерідко закінчується встановленням значної суми розбіжностей і направленням матеріалів до правоохоронного органу. Після цього арифметичний висновок НАЗК поступово перетворюється на кримінальну підозру: окремі невідображені доходи, банківські залишки, правочини та фінансові зобов’язання підсумовують, а отриману суму порівнюють із порогами, встановленими статтею 366-2 Кримінального кодексу України.

Проте довідка НАЗК не є вироком, а загальна сума розбіжностей — не доказом умислу. Кримінальне провадження потребує самостійного дослідження кожного епізоду, його фактичної та юридичної природи, а також причин, з яких відповідні відомості не були відображені у декларації.

Саме тут проходить межа між помилкою в декларуванні та кримінальним правопорушенням.

Велика сума розбіжностей ще не доводить злочину

Чинна редакція статті 366-2 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне внесення завідомо недостовірних відомостей:

Ці пороги діють після змін, внесених у 2025 році. Тому в кожному кримінальному провадженні необхідно окремо визначати, яка редакція закону підлягає застосуванню, з урахуванням часу подання декларації та правила про зворотну дію закону, який скасовує кримінальну протиправність або іншим чином поліпшує становище особи.

Під час повної перевірки НАЗК визначає різницю між задекларованими і встановленими відомостями щодо кожного об’єкта, обчислює суми розбіжностей за розділами, а потім відображає їх загальну суму у висновку довідки. Такий підхід описаний у роз’ясненні НАЗК щодо наслідків недостовірного декларування.

Але методика повної перевірки і кримінально-процесуальне доказування мають різні завдання.

Для НАЗК достатньо встановити невідповідність між декларацією та отриманими відомостями. Для кримінальної відповідальності слідчий і прокурор мають довести, що відомості були об’єктивно недостовірними, підлягали декларуванню саме цією особою і не були зазначені умисно та завідомо.

Якщо хоча б один значний епізод не підтверджується, загальна сума недостовірних відомостей зменшується. У результаті може змінитися не лише обсяг підозри, а й правова кваліфікація — з частини другої на частину першу статті 366-2 КК України або взагалі поза межі кримінальної відповідальності.

Кожний епізод потребує окремого доказування

Довідки НАЗК та повідомлення про підозру часто об’єднують різні за своєю природою обставини: надходження на банківські рахунки, залишки коштів, продаж або придбання автомобіля, позику, іпотеку чи інше фінансове зобов’язання.

Об’єднання цих сум арифметично не означає, що їх можна доводити одним набором доказів.

Банківський переказ не завжди є доходом. Це може бути повернення боргу, переміщення власних коштів, повернення помилкового платежу, компенсація раніше понесених витрат або кошти, отримані для передачі іншій особі. Слідство повинно встановити не лише факт зарахування грошей, а й правову підставу кожного платежу.

Наявність коштів на рахунку також потребує перевірки станом на конкретну дату. Значення мають валюта рахунку, офіційний курс, залишок на кінець звітного періоду та правила обчислення порогу декларування. Помилка в даті або подвійне врахування переказів між власними рахунками може суттєво змінити загальний результат.

Так само реєстрація автомобіля на ім’я декларанта формально підтверджує його участь у правочині, але не дає автоматичної відповіді щодо фактичного руху коштів. Необхідно з’ясувати, хто обирав автомобіль, хто сплачував його вартість, хто користувався транспортним засобом, хто отримав кошти від подальшого продажу та чи виник у декларанта реальний дохід або видаток.

Найбільший вплив на кваліфікацію часто мають фінансові зобов’язання. Велика сума позики може самостійно перевести справу до частини другої статті 366-2 КК України. Але перед цим слідство повинно встановити, чи відбулося фактичне передання коштів, чи існувало зобов’язання станом на кінець звітного періоду, чи було воно повернуте, припинене або змінене та які документи підтверджують реальний зміст відносин сторін.

Самого нотаріального договору може бути недостатньо для відповіді на всі ці питання. Оцінювати потрібно не лише форму документа, а й його виконання.

Центральне питання — завідомість та умисел

Стаття 366-2 КК України не встановлює кримінальної відповідальності за будь-яку помилку в декларації. Закон прямо вимагає умисного внесення завідомо недостовірних відомостей.

Це означає, що сторона обвинувачення повинна довести не лише неправильність зазначених даних, а й усвідомлення декларантом їх недостовірності на момент подання декларації.

Під час оцінки умислу значення можуть мати:

Наприклад, якщо автомобіль був відкрито зареєстрований у сервісному центрі МВС, а договір посвідчений або збережений у державній системі, це не виключає порушення правил декларування. Водночас відкритість відповідних даних може мати значення для оцінки версії про свідоме приховування.

Так само неправильне розуміння порядку обчислення грошових активів не завжди звільняє від відповідальності. Проте слідство має відмежувати добросовісну помилку від усвідомленого внесення неправдивих відомостей. Без цього кримінальне обвинувачення фактично підміняє умисел самим фактом розбіжності.

Довідка НАЗК визначає напрям розслідування, але не його результат

Після отримання матеріалів НАЗК слідчий не повинен обмежуватися повторенням висновків повної перевірки.

За кожним епізодом необхідно отримати первинні докази: банківські документи, договори, дані державних реєстрів, документи сервісних центрів МВС, матеріали нотаріальних справ, відомості про рух коштів і показання осіб, які безпосередньо брали участь у правочинах.

Показання свідка також не можуть оцінюватися ізольовано. Якщо особа стверджує, що фактично передавала або отримувала гроші, її слова мають бути співвіднесені з договорами, розписками, банківськими операціями, фінансовою спроможністю сторін і подальшою поведінкою.

Розслідування повинно перевіряти не тільки версію обвинувачення, а й обставини, які спростовують підозру або зменшують суму недостовірних відомостей. Обов’язок повного та неупередженого дослідження обставин не припиняється після отримання довідки НАЗК.

Чи означає підозра арешт усього майна

Арешт майна у справах про недостовірне декларування не є автоматичним наслідком повідомлення про підозру.

Санкція статті 366-2 КК України не передбачає конфіскації майна як виду покарання. Тому арешт усіх активів для забезпечення майбутньої конфіскації лише за цією статтею не має належної правової основи.

Водночас стверджувати, що арешт у таких провадженнях повністю виключений, також неправильно.

Відповідно до статті 170 КПК України, арешт може застосовуватися для:

У провадженні виключно за статтею 366-2 КК України найбільш імовірним обґрунтуванням є збереження речових доказів. Але для цього прокурор повинен показати, що конкретне майно відповідає критеріям речового доказу, а його арешт необхідний для збереження доказової інформації.

Сам факт згадування автомобіля, квартири або банківського рахунку в декларації не перетворює відповідний актив на речовий доказ. У більшості випадків обставини придбання, відчуження та вартості активу можна встановити за договорами, банківськими документами й відомостями державних реєстрів.

Ризик відчуження активу не тотожний ризику втрати доказу. Якщо відомості про автомобіль уже містяться у реєстрі, а рух коштів підтверджується банківськими документами, прокурор повинен пояснити, яку доказову інформацію буде втрачено без блокування самого майна.

Інша ситуація можлива щодо телефонів, комп’ютерів або носіїв електронного підпису. Якщо слідство доведе, що на них зберігаються відомості про підготовку та подання декларації, листування або інші цифрові сліди, такі пристрої теоретично можуть бути визнані речовими доказами. Однак і в цьому випадку арешт потребує конкретного, а не формального обґрунтування.

Під час вирішення питання про арешт слідчий суддя зобов’язаний оцінити правову підставу, зв’язок майна з предметом доказування, співмірність втручання та його наслідки для власника і третіх осіб. Стаття 173 КПК України вимагає застосовувати найменш обтяжливий спосіб арешту.

Тому загальне блокування всіх рахунків або всього майна лише через наявність підозри суперечить самій логіці кримінального процесу.

Строк давності має значення, але не є тактикою захисту сам по собі

Частина друга статті 366-2 КК України передбачає максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років. За загальним правилом пункту 2 частини першої статті 49 КК України строк давності для такого нетяжкого злочину становить три роки.

У справах про недостовірне декларування початок цього строку зазвичай пов’язується з поданням декларації, оскільки саме тоді завершуються дії з внесення та подання відповідних відомостей.

Однак сплив трьох календарних років не завжди автоматично закриває провадження. Необхідно враховувати можливе зупинення перебігу давності у разі доведеного ухилення від досудового розслідування або суду, а також інші обставини, передбачені статтею 49 КК України.

Крім того, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності не є виправданням і належить до нереабілітуючих підстав. Воно не замінює правової позиції щодо відсутності умислу або складу кримінального правопорушення.

Тому професійний захист повинен контролювати строки, але будуватися насамперед на змісті доказів.

Арифметика не може замінити доказування

Справи про недостовірне декларування часто справляють враження простих: НАЗК встановило розбіжності, підсумувало їх і передало матеріали правоохоронному органу.

Насправді найбільша сума у довідці не завжди є найсильнішим доказом.

Кримінально-правова оцінка залежить від того, чи підлягав конкретний об’єкт декларуванню, чи правильно визначено його вартість, чи існувало фінансове зобов’язання на звітну дату, чи був банківський переказ доходом, чи належав декларанту фактичний економічний результат правочину та чи усвідомлював він недостовірність поданих відомостей.

Лише після відповіді на ці питання можна визначати загальну суму та правову кваліфікацію.

Довідка НАЗК може бути початком кримінального розслідування. Але вона не звільняє сторону обвинувачення від обов’язку довести кожний епізод, завідомість і прямий умисел, а суд — від обов’язку відрізнити свідоме приховування активів від помилки у складній системі фінансового декларування.